Невигадані історії

09.09.2020 у 08:15 55

Я, Безкровний Віктор Михайлович, народився в селі Шийківка  Борівського району  на початку червня 1945-го року, день і місяць співпадає з днем народження Пушкіна.  

Невигадані історії

В.М. Безкровний

Мама, Галина Опанасівна, якраз тільки  повернулася з фронту. Про батька не згадую, в сім'ї з ним були принципові розбіжності з самого початку. Після "розкуркулення" сім'я діда  поневірялася на Донбасі і повернулася на Батьківщину тільки в 1945-му році, тут я і народився. На черзі був переїзд, в районний центр Борова, згодом – у  село Гороховатка. У Гороховатці пройшли моє дитинство і шкільні роки. Мама працювала в лікарні, там   мене рятували від голоду поранені солдати і співробітники лікарні. Я їм усім вдячний, що живий досі. Безтурботне і безхмарне дитинство пролетіло, немов вітер. Не було в селі жодної сім'ї, в якій би не прийняли як  рідного.

Ми не  були чужі. Не було у той час такого слова. Набіги на городи і сади з друзями робили регулярно. Школа охолодила наш запал тільки на якийсь час.  З першого класу по шостий я навчався в Гороховатці. З середини шостого класу по сьомий – школа-інтернат дітей залізничників, що було схоже на кадетське училище. Тут були прекрасні педагоги. Назву двох. Азаров Юрій Петрович - учитель російської мови і літератури, в майбутньому  професор педагогічних наук СРСР, член правління Союзу письменників СРСР, член Союзу художників СРСР. Народний художник України - Шевченко Олександр Іванович, засновник музею народної творчості в селі Чарівне. У класі було шість поетів, музиканти і математики. Я сидів за однією партою з музикантом, який  грає в духовому оркестрі на усіх інструментах, пише вірші й музику до них. На жаль, життя його було коротке, він повторив долю багатьох талановитих людей. Я не писав вірші, проза - ось   поле моєї фантазії.

Після школи - технічне училище в Ізюмі, робота на оптико - механічному заводі. Навчання в Харківському фармацевтичному інституті. Вибір місця роботи: Єгипет, Монголія, Донецька, Луганська, Харківська області. А вибрав Середню Азію - Киргизію. П'ять років роботи в Азії залишили яскравий слід  у моєму житті. Книга спогадів про життя і пригоди у той час  ще не закінчена. Потім був переїзд в Україну, робота в аптеках Дзержинська -  теперішнього Торецька. Друкувати оповідання почав не так давно, з легкої руки редактора місцевої газети, вже покійного Дем’яненка В.А. Випустив книжечку " Таке далеке і таке близьке". Про життя в селі, про дружбу і пригоди трьох друзів, про стосунки односельців. Друкувався в альманахах " На семи вітрах",  "П'ять стихій", " Зоряна криниця", збірці Степана Таманова, поета - фронтовика " Стукаються болем  у серце дати", газеті - журналі "Публіка".

Віктор Безкровний.

Різні долі

Кожен народ має свої звичаї, устої, що йдуть коренями далеко в минуле, тому не завжди зрозумілі і прийнятні сьогодні. Мені в молодості довелося працювати в Середній Азії, було цікаво пізнавати життя корінних народів цих республік, але іноді доводилося й втручатися, щоб допомогти людям. Ось, наприклад,  дві історії, пов'язані з долями східних жінок, сталися у мене на очах. Правда, закінчилися зовсім по-різному.

 Працювала у нас в аптеці прибиральницею узбечка, тиха, дуже скромна жінка. Ми знали, що вона вдова, ростить п'ятьох  дітей: чотирьох дочок і сина. З неї і так, бувало, слова не витягнеш, а якось прийшла на роботу заплакана, видно, що сталося щось, і вона ні про що інше думати не може. День вона від усіх шарахалася, ховала сльози, а потім зізналася.

У її сім'ї сталася справжня біда. Старша дочка-десятикласниця поїхала в сусіднє село до подружки на весілля і не повернулася, пройшов слух, що її викрали. А за їхніми звичаями шукати вкрадену наречену можуть тільки чоловіки з її роду. Мати плаче, кидається, але не знає, що робити. Я заспокоїв жінку, а на другий день поїхав в те село нібито у справах. Там завів розмову з   хлопченятами, почастував їх цукерками, вони й розповіли, у якому дворі з'явилася чужа дівчина. Історія вийшла неприємна. Хлопець не збирався одружуватися, а дівчину зганьбив. Хто її тепер заміж візьме? Мати ридає, дочку їй повернули, але що далі робити? Я вирішив діяти не за звичаями, а за   законами того часу:  повів дівчину до лікарів, зібрали необхідні довідки  і пред'явив батькам жениха.  Не хоче одружуватися -  може потрапити у в'язницю. Вони, звичайно, злякалися і повели молодих в загс.

Правда, сім'я дівчини все одно постраждала, адже   калим за наречену їм не заплатили. Та і як склалася доля молодої сім'ї, важко сказати, адже парубок повівся зовсім не по-чоловічому,  але в тій ситуації іншого виходу не було.

А ось історія моєї колеги Гулі  закінчилася, можна сказати, щасливо.  Гуля була родом із маленького киргизького села, батько - вівчар, сім'я багатодітна. Але дівчина була  дуже здібною, закінчила   фармакологічний, працювала в аптеці, ми всі її дуже поважали. За віком їй би вже пора заміж, і хлопець у неї був. Але знову камінь спотикання - національні звичаї. Сім'я нареченого - високопоставлені чиновники, ріднитися з сім'єю пастуха навідріз відмовлялися. Дівчина переживала, не знала, що робити.

Дійшло до того, що якось, прийшовши на роботу, Гуля попросила дозволу взяти дозу димедролу -  нібито зняти алергічну реакцію. Насправді випила велику дозу ліків, її знайшли без свідомості у дворі аптеки, відвезли в лікарню, врятували. Коли наречений дізнався про те, що трапилося, він рвонув у столицю до батьків. Як вже він їх переконував, не знаю, але вони приїхали разом з ним і всі  разом забирали Гулю з лікарні. Незабаром зіграли весілля. Через рік у молодих народилися близнюки - сини.

А потім я   деякий час нічого не чув про Гулю.  А  якось на курсах підвищення кваліфікації зустрів колишніх колег, і вони розповіли, що у Гулі добре склалася не тільки особисте життя, але й кар'єра. Вона очолила республіканський профспілковий комітет аптечних працівників. Я від душі  радів за неї.

Несподівана зустріч

 Не стільки по розподілу (після закінчення інституту), а швидше в гонитві за романтикою,  я опинився в одній із середньоазіатських республік. Це були 70-ті роки минулого століття, тоді усі республіки жили однією сім'єю. Але східний колорит, звичаї, навіть кухня дуже відрізнялися, і було цікаво дізнаватися нове, знайомитися з людьми.

Незабаром на новому місці у мене з'явилися друзі. Одним із них був голова колгоспу, Герой Соцпраці, депутат Верховної Ради, ветеран війни. Якось на 9 Травня ми сиділи  з ним поруч за святковим столом, розговорилися. Він почав згадувати свій бойовий шлях, і раптом з'ясувалося, що воював він в  Україні.

Ветеран розповів, як мешкав декілька днів у селі на березі річки Оскіл. У будинку жила молода жінка з дитиною, малюк увесь час плакав від голоду. А в кишені солдата знайшовся шматок хліба і цукор, він розмочив їх і зробив таку поживну соску, малюкові вона дуже сподобалася.

 - А як називалося село? - запитав я у нього. -Може, Гороховатка?

- Точно, - здивувався мій співрозмовник. - Ми ще подумали, що це від слова "горох". Але місцеві нам пояснили, що у назви села давня історія, означає  "ховатися в горах". Коли ж ми з ним з'ясували, в якій хаті він зупинявся,з’ясувалося, що це будинок мого однокласника, і саме він був тим голодним малюком. Ось такі бувають зустрічі. За тисячі кілометрів від рідного будинку я зустрів людину, яка  звільняла моє село від фашистів, і став його другом, незважаючи  на різницю у віці.

 


Останні новини

Vindict - Завантаження...

Завантаження...

Ще новини