З дитинства мріяла боротися з несправедливістю

На Борівщині  працюють чотири адвокати – Микола   Молчанов, Віктор  Кравцун, Олександр   Чернобай і Валентина  Пацюк. 12 грудня цього року виповнилося  24 роки з того часу, як Валентина Дмитрівна отримала посвідчення про право займатися  адвокатською діяльністю. 

Валентина Пацюк в інтерв’ю   розповіла про своє життя, про те, як стала  адвокатом. 

- Валентино Дмитрівно, я добре пам’ятаю, як Ви працювали у райвідділі міліції, були слідчою. На мою думку,  Ваша професія важка не лише морально, а й фізично. Чому вирішили стати працівником силової структури?

- Це була моя дитяча мрія. Разом із батьками і братом я жила у Забайкаллі, ходила до школи, любила свого батька. Але коли він почав піднімати руку на матусю, а потім пішов із сім’ї, цю ситуацію сприйняла як зраду, було дуже боляче. Ще у 8-му класі для себе твердо вирішила, що в майбутньому буду захищати ображених, боротися із несправедливістю, злом. Розумію, що була тоді мала, наївна, але я знала, що обов’язково втілю у життя свою мрію.

У 1972 році разом із подругою поїхала вступати до Іркутського юридичного державного університету на факультет правоведення. Моя подруга не здала іспит, а я, щоб підтримати її, взагалі пішла з екзамену, хоча знала всі відповіді на білет. Ми повернулися з нею додому, почали працювати в хімічній лабораторії при збагачувальній фабриці Нерчинського поліметалевого комбінату. Одного разу ми прочитали в газеті, що проходить набір на підготовчі курси до Іркутського юридичного університету й відразу вирішили вступити. Зранку працювали у гардеробній універу, після обіду навчалися, а ввечері мили підлогу в аудиторіях. Після закінчення курсів я здала екзамени, але на денне навчання не пройшла. Тож вирішила поїхати додому. Минуло   кілька днів, і я  отримала лист  з університету, що вони можуть зарахувати мене на стаціонарне навчання, але поки  я їхала до Іркутська, з’ясувалося, що моє місце вже зайняте. Тоді вирішила піти на заочне навчання до Читинського філіалу Іркутського юридичного університету. Після 2-го курсу мені треба було визначатися зі спеціальністю, проходити практику. Я звернулася до райвідділу міліції смт Приаргунь (неподалік кордону із Китаєм),    мене зарахували у штат дільничною. Район був великим, села розташовані одне від одного на дуже значній відстані,  діставалася  туди й пішки, і на попутках. Потім мені запропонували перейти до слідчого відділу міліції. Довелося пройти спеціальну підготовку у школі міліції,  так я почала працювати слідчою. Роботи було багато: ДТП, вбивства, багато іншого. Дуже допомагали старші колеги, підказували, пояснювали, адже практики у мене не було.

- З майбутнім чоловіком познайомилися на роботі?

- Так, він тоді працював начальником райвідділу міліції Приаргунського району. Невдовзі одружилися – 27 вересня 1977 року. Коли чоловіка перевели працювати заступником начальника колонії суворого режиму, мене, як дружину, теж перевели. Там я працювала на посаді начальника спецчастини колонії. До речі, серед ув’язнених зустрічалося багато цікавих особистостей, які були неугодні радянському режиму. Були й такі, яким я особисто допомогла отримати  умовно-дострокове звільнення.

- Вас, як   військових, постійно переводили з одного місця на інше?

- Так, тоді Міністерство внутрішніх справ було одне на весь Радянський Союз, тож, коли отримували розпорядження, доводилося переїжджати з одного місця роботи на інше. Поки я була в декретній відпустці з нашим першим сином Тарасом, мій чоловік Микола отримав нову посаду, ми  переїхали  в інше місто, я вийшла з декретної відпустки й працювала начальником спецчастини лікувально-трудового профілакторію.

- Валентино Дмитрівно, а як Ви з родиною опинилися в Боровій?

- У 1981 році чоловік вийшов на заслужений відпочинок і приїхав до Києва, щоб влаштуватися на роботу. Але там щось не заладилося і ми вирішили поїхати у відпустку в  Борову - до сестри чоловікового батька. Коли приїхали в селище, мені воно одразу сподобалося, особливо -  доброзичливі люди. Познайомилися із начальником Борівського райвідділу міліції Володимиром Миколайовичем Гаморою. Він запропонував переїхати до Борової на постійне місце проживання і працювати у Борівському райвідділі міліції. Ми з чоловіком порадилися і вирішили переїхати в Борову. Я тоді була вагітна донечкою Олечкою, тож чоловік винайняв окреме купе, завантажили у поїзд меблі, вулики, машину  - і вирушили до нового життя. У дорозі ми були 18 днів, їхали через Казахстан. Мені тоді здавалося, що ми їдемо цілу вічність.

Коли приїхали, райвідділ нам виділив будинок по  вул. Молодіжній, де в стінах були такі щілини, що рука пролазила. Чоловік одразу взявся приводити будинок до ладу, підвів воду. Я переводилася до Борівського райвідділу міліції у паспортний стіл, але, коли вийшла з декретної відпустки, місце було зайняте, тож   почала працювати   в дитячій кімнаті міліції. 

- Коли  перейшли до слідчого відділу міліції?

- У 1988 році я отримала посаду слідчого. Мені було цікаво працювати,   і як  мріяла у дитинстві,  боротися зі злом. У  червні 1996 року  з посади старшого слідчого пішла на заслужений відпочинок за вислугою.

- Ви 8 років працювали слідчою, це великий досвід роботи...

- Хочу сказати, що колектив був дружним, всі професіонали своєї справи. Я  тісно співпрацювала з дільничними Володимиром Симоненком, Володимиром Могильним, Іваном Янчинським, працівниками карного розшуку Валерієм Гонтарем, Геннадієм Корнєєвим. Завжди відчувала підтримку тодішнього начальника райвідділу міліції Анатолія Володимировича Антощука. У мене завжди були хороші стосунки із суддями районного суду. Мій життєвий принцип - толерантно спілкуватися з усіма людьми.

- Ваш  досвід роботи в міліції допомагає в роботі адвокатом?

- Звичайно. У першу чергу – практичний досвід ведення справи, впевненість у своїй правоті,  логічне мислення, знання законів. Головне в моїй роботі – допомогти людям, які звернулися до мене.

Знаєте, мої друзі називають мене універсальним солдатом. А все тому, що беруся за будь-які справи – адміністративні, кримінальні, цивільні. Часто доводиться їздити до іншого міста, іншої області, щоб поспілкуватися з клієнтами, взяти участь у засіданні суду.

- Чи пам’ятаєте свою першу справу, кого захищали?

- Чесно кажучи, подробиць не пам’ятаю, знаю, що захищала дітей, які попалися на крадіжці. Тоді було багато справ щодо дорожньо-транспортних пригод,   викрадення авто, кримінальних.

-  Часто адвокати кажуть своїм підзахисним: «Щоб я допоміг, не приховуйте від мене будь-які дрібниці. Лікарю і адвокату треба казати лише правду». Ви також наполягаєте на довірливих стосунках?

- Звичайно. Щоб вибудувати правильну лінію захисту, адвокату  необхідно знати все, що стосується справи, і навіть трішки більше. Деякі  люди приховують правду, нещирі зі мною. У таких випадках я не можу гарантувати їм, що рішення суду буде на їхню користь. Бувало так, що вже пройшовши разом з клієнтом декілька засідань суду, з’ясовується, що він приховав від мене важливу деталь. Це заважає моїй роботі.

- Ви кожну справу, яку ведете, берете близько до серця?

- У мене такий характер, що кожну історію своїх клієнтів пропускаю через себе. Розумію, що так не можна, що є таке поняття, як професійне вигорання. Але інакше не можу, завжди стаю на бік кожного свого клієнта, люблю і ціную свою роботу.

- Можете розповісти про свої останні справи, звісно ж, не називаючи прізвища клієнтів?

- Знаєте, для мене дуже важливе таке поняття, як адвокатська етика. Тому, не вдаючись у деталі, скажу, що останнім часом справи, з якими до мене звертаються люди, зовсім непрості. Навіть такі, на перший погляд, звичайні, як розірвання шлюбу. Багато справ, що стосуються ДТП, розділення суміжних земельних ділянок, призначення аліментів, визначення місця проживання малолітньої дитини. Остання - дуже цікава справа, сподіваюся, що завершиться сприятливо для мами дитини.

А взагалі хочу сказати, що працювати з людьми дуже подобається: у кожного своя життєва історія, кожному хочеться допомогти. Ось, наприклад, цього тижня, незважаючи на складні погодні умови, брала участь у засіданні суду в Харкові, Чугуєві. 

- Законодавча база  останнім часом часто змінюється, вносяться нові доповнення. Як це  впливає на Вашу роботу?

-Так, законодавство постійно змінюється, а тому, щоб йти в ногу з часом, доводиться читати багато літератури.  Це дуже важливо, адже треба знати закони, щоб навіть просто надати правильну консультацію людині, яка потрапила у скрутне становище.

-Ви не лише успішний адвокат, а й щаслива матуся, бабуся.

- Так, я дуже люблю своїх дітей Тараса, Олю і Дениса, а своїх онуків Єгора, Матіаса, Мелінду, Іллю та Олексійка - просто обожнюю. Вони - моя підтримка,   сенс мого життя.

- Валентино Дмитрівно, дякую, що розповіли цікаву історію свого життя.

 Що хочете побажати  колегам напередодні професійного свята?

- Бажаю щастя, здоров’я, родинного тепла та благополуччя, натхнення й успіхів у нашій нелегкій справі забезпечення правопорядку в незалежній Україні.

Нехай здійснюються найзаповітніші мрії. Хай у ваших оселях завжди буде мир та злагода! Мудрості й витримки вам у відстоюванні справедливості.

Олена ВОЛОДИМИРОВА. Позаштатний кореспондент.