Він назавжди пов’язав своє життя з Борівщиною. А народився у Слов’янську в січні 1941-го року. Батьки назвали його Віктором, щоб він став переможцем, виховували його, щоб виріс хорошою, доброю людиною.
Віктор ріс у сім’ї робітників, і мама, й тато працювали на заводі «Машмет». У 1941-му році, коли почалася Друга світова війна, Віктору було лише 6 місяців. Батька мобілізували на фронт, 4 довгих роки він захищав рідну землю від ворога, в багатьох боях проявив героїзм і мужність, за що був нагороджений орденами та медалями. В одному з боїв батька Віктора тяжко поранили. Віктор із старшим братом стали напівсиротами, а їхня мама – вдовою.
Про своє дитинство Віктор Якович розповідає із сумом і гіркотою. Звісно, воно було безрадісним для багатьох його однолітків, адже вони – діти війни.
Доля склалася так, що сім’я Вінніків переїхала в 1947-му році в Борову, де мешкали батьки матері. Свого будинку не було, поселилися в бригадній хаті без вікон, жили дуже бідно.
Навчався Віктор у Борівській середній школі, вчився залюбки, до школи ходив із радістю. Тоді в школі працювали корифеї освіти: Федір Микитович і Оксана Федорівна Білецькі, Вікторія Пантеліївна Мудрова, Раїса Степанівна Сніжко та багато інших. Віктор Віннік із вдячністю згадує своїх вчителів, він називає їх Педагогами з великої літери, людьми з великими щирими серцями.
Віктор Якович загартований працею, бо вже після 5-го класу ходив на роботу в колгосп. Возив волами, кіньми зерно від комбайнів, які трудилися доти, доки впаде роса на хлібне поле.
- Волами працювати було дуже важко, - пригадує Віктор Віннік. - Сьогодні мало хто знає значення слів «цоб» і «цабе». Ці слова означали команди волам повернути праворуч, ліворуч. Дуже важко згадувати ті роки. Ми, діти війни, були напів голодні, ходили в недоносках, не знали ласки. Але я вижив… Вижив, бо гартувався працею. Трудився завжди добросовісно, сумлінно виконував свої обов’язки. Вдома теж працював завзято. Город був доглянутий, без бур’янів, разом із дружиною завжди збирали хороші врожаї і картоплі, й помідорів, огірків, капусти та ін.
Після закінчення школи Віктор вступив до Старомерчинського сільгосптехнікуму. Там і зустрів свою Катю, з якою невдовзі одружився. Вже 60 років живуть вони душа в душу.
- Я вважаю себе щасливою людиною, - каже Віктор Якович. – Я радий, що моя родина переїхала жити саме в Борову: тут хороші люди.
Віктор Віннік працював садоводом у колгоспі, бригадиром рільничої бригади. Молодого успішного, працьовитого спеціаліста помітило керівництво району, йому запропонували працювати інструктором у райкомі партії. Був головою райкому профспілки працівників сільського господарства, 5 років очолював районний комітет народного контролю, 10 років працював начальником райсільгоспкомунгоспу.
Подружжя Вінніків виховало двох чудових дітей – Маргариту і Юрія, батьки пишаються ними і своїми онуками Дмитром, Кирилом, Анною, правнуком Ярославом.
Відчуваю гордість за Віктора Яковича Вінніка – людину, яка змогла багато досягти в житті.
- Я радий, що дожив до 80-річчя, - каже ювіляр, - безмежно вдячний своїй матусі, яка змогла виховати нас, допомогла здобути освіту. Вдячний дружині, яка завжди в усьому мене підтримувала, допомагала мені. Люблю своїх односельчан, особливо поважного віку. Я беру активну участь у роботі районної ветеранської організації. Мені завжди приємно вітати зі святами, з ювілеями ветеранів Борівщини.
Віктора Яковича поважають односельчани за його порядність, мудрість, доброту.
Від щирого серця вітаю ювіляра з 80-річчям, бажаю йому міцного здоров’я, енергії, радості, злагоди в родині, любові й поваги від дітей, онуків, односельчан!
Василь КОЛІСНИК.
