Трагічна історія борівського підпілля

02.09.2020 у 13:50 336

(За книгою О.Т. Довбні «Заграва над Боровою», 1968 р.)

Трагічна історія борівського підпілля

Одним із явищ в роки Другої світової війни став антифашистський рух опору. Боротьба проти окупантів велася в усіх країнах, що опинилися під владою нацистів. Важливою формою  руху опору стала підпільна боротьба.  Підпільники вели антинацистську агітацію, економічний саботаж, диверсії на комуніка-ціях, індивідуальний терор. Інструментарій  підпільної боротьби був вельми різноманітний.

22 червня 1941 року, почувши звістку про напад фашистської Німеччини, у місцевому воєнкоматі почали формувати військовозобов’язаних для стрілецьких частин. Багато місцевих мешканців добровільно йшли на фронт.

В цей час Борівський райком партії почав формувати винищувальний батальйон, а при ньому - групу для боротьби з диверсантами, командиром якого було призначено демобілізованого у 1929 році кадрового кавалериста Данила Лиманського.

Фронт розгортався, гітлерівці захопили Полтаву, розгорнули наступ на Харків. Червона Армія відступала.

У  Боровій в цей час йшла напружена робота по підготовці до підпільної боротьби на випадок ворожої окупації. На території радгоспу керівником підпільної групи затвердили його директора Павла Журавльова. Сім’ї підпільників відправили за Волгу, худобу і меблі залишили на місці, у родичів, знайомих, сусідів.

Підпільні групи були створені майже в усіх селах району, найбільша – у Боровій, її керівником затвердили завідуючого райшляхвідділом Олександра Курського. В Калиновій групу очолив голова колгоспу «Рання зоря» Максим Чорний. В Гороховатці – голова сільради Тихін Лемішка. Також було створено партизанський загін, командиром якого став завідуючий райземвідділом Євстрат Толмах, комісаром – начальник політвідділу радгоспу Петро Акімов.

До батальйону зарахували і місцевих міліціонерів, які не дуже були згодні з цим. Одним з таких був міліціонер Іван Молчанов, який потрапив до батальйону лише через те, що був кадровим міліціонером.

Селяни Борівщини в першу чергу переймалися, щоб тогорічний врожай хліба не потрапив до фашистів. Коли хліб потрапить ворогові, фашисти примусять людей обмолотити снопи, а зерно піде у Німеччину. Для них це гірше, ніж спалити. Тому першим завданням для них було знищення скирт зі снопами.

Сутеніло, на Осколі забахкали зенітки. В темному небі почувся наростаючий гуркіт – крізь вогонь зеніток прорвались фашистські бомбардування.

У райземвідділі відбулися збори підпільників на чолі з Толмахом. Вирішувалося питання спалювання скирт. Кожному було визначено дільницю.

Наші війська зайняли оборону на лівому березі Оскола, на правий берег без перепусток нікого не пропускали. Тим, хто йшов того вечора на завдання, перепустки були видані. Опівночі над Осколом спалахнули пожежі. Вони освітили степ і ліс.

На початку червня 1942 року на Південно-Західному фронті гітлерівці зосередили величезні сили і перейшли в наступ. Великі танкові з’єднання вони кинули на Ку-п’янськ і, захопивши його, рушили на Сватове і Валуйки. В Донбасі ворог зайняв Артемівськ, Дебальцеве, наближався до Луганська. Група радянських військ, що тримала оборону по Осколу між Куп’янськом і Слов’яногірськом, виявилась напівоточеною з півночі і півдня. За наказом командування війська залишили свої позиції на Осколі і почали відходити на Лисичанськ.

Через Борову на схід ішли воїни в просякнутих димом і потом гімнастьорках, у вицвілих на сонці пілотках. Зв’язківці швидко змотували в котушки телефонний дріт. Мінери розставляли міни.

7 липня на заході сонця через Борову пройшов останній підрозділ радянських військ – загін прикриття – і зник у степу.

Всю ніч над Боровою стояли тиша і морок. А вранці 8 липня раптом здійнялася сильна стрілянина – в Борову вступали румунські війська. За румунами посунули італійці. Потім – німці.

Надвечір у будинку, де раніше містився райвиконком, розмістився штаб німців. Над входом повис прапор із чорною свастикою. Біля входу став автоматник.

Днів через десять, уранці, до штабу гітлерівців підійшов чоловік в старому сірому піджаці, замусолених коротких галіфе, босий. Це був колишній лісник Іван Гнилицький, який першим прийшов служити німцям. Через кілька днів стало відомо, що окупанти призначили його начальником поліції.

Вже вночі в Гороховатці на стінах і парканах з’явились написи: «Смерть німецьким окупантам», а в Боровій хтось розклеїв антигітлерівські листівки. Німці запровадили патрулювання по вулицях, зняли з посади начальника жандармерії, на його місце з Харкова прибув підполковник Ернст Міллер.

За тиждень до окупації в будинку Варвари та Уляни Довгополих було вирішено організувати конспіративну квартиру підпільників.. Жили вони в глухому закутку села.

Уляна була невісткою Варвари Довгополої. Опівночі дівчина йшла з дому з фарбою, перед світанком поверталась. Ціною власного життя темними ночами вона проводила диверсійні заходи, допомагаючи підпільникам. Дуже часто виконувала завдання зв’язної, передаючи між селами інформацію серед підпільників.

Місцевий поліцай Купріян Мерефіянський постійно вихвалявся вистежити, хто пише «прикламації» проти німців, і вбити на місці.

Уляна була однією з останніх, з ким спілкувався голова Гороховатського відділку підпілля Тихін Лемішка, якого поліцай Федір Самойленко відшмагав канчуком у полі, коли той заступився за хлопчину, який збирав колоски. Наступного дня Лемішку зі скрученими дротом руками погнали в Борову і після жорстоких катувань розстріляли.

У лісі під Боровою відбувся збір підпільників борівської групи. На цей час підпільна група вже розгорнула свою діяльність. До Борової прибули комісар Петро Акімов та голова райспоживспілки Артем Короткий.

На зборах було вирішено взяти під контроль залізницю, яку збиралися відбудовувати німці, організовувати диверсії на токах для унеможливлення вивозу зерна в Німеччину.

В цей же час керівник борівської підпільної групи Олександр Курський вирішив скласти повноваження керівника групи.

Після добровільної відмови від головування Борівським відділком підпілля, Курський на посаді «бургомістра» Борової увійшов у довіру окупантів. Його основною метою було збереження від розгрому борівської підпільної групи.

Перед окупацією району Курський виїхав із Борової з партією сільськогосподарських машин, які йому було доручено відправити з прифронтової зони на схід. Тому в організації підпільного руху він з самого початку участі не брав. Цим він і хотів скористатися.

Велика заслуга в операціях підпільників також належала Максиму Виноградському.

Старий шахтар був чудовим спеціалістом по вивідуванню намірів окупантів. Багато в цьому «допомагав» старому підпільникові його квартирант поліцай Кравчик, який не міг втриматись, щоб не похвастати своєю обізнаністю в «секретах». А також Виноградському вдалося зав’язати знайомство з самим комендантом Карлом Гауцкнехтом.

Допомагали підпільникам дестабілізувати роботу току трударі Денис Шульга, Микита Немилостивий, Данило Забийворота. Вони псували молотарки і інші знаряддя, випускали листівки, запасали зброю.

Ізюмський відділок підпілля сформували Йосип Левун, Микола Галкін, Дмитро Бондар, молода доярка Євдокія Козинська та колгоспник Тимофій Липар.

Однією з одіозних фігур того часу був Юхим Решетняк, який до війни працював завідуючим Борівською райсанстанцією. В 1940 році за хабарі його зняли з посади та виключили з партії.

Коли почалась війна, Решетняк по мобілізації потрапив на фронт, де йому присвоїли звання лейтенанта медичної служби. Але воювати він не збирався, затаївши злобу на комуністів та радянських людей за те, що викрили його як хабарника, він мав намір мститися своїм землякам. При першій же нагоді, під Полтавою, перебіг до гітлерівців і незабаром став на чолі карального загону.

Не забарився Решетняк навідатись і до Борової, де знав багатьох комуністів в обличчя.

Комендант викликав карателів на тік: він не міг зрозуміти, в чому криється причина непридатності молотарок. Карателі Решетняка повинні були «промацати ро-бітників по кісточках».

Одним із робітників току тоді був тракторист-механік Степан Вітченко, який одним із перших вступив до підпільної групи. Впізнав тут Решетняк і комуніста Лиманського та пригрозив вбити його за те, що той свого часу голосував за  його виключення з посади та партії.

Того дня карателі схопили чоловік десять робітників. Вранці стало відомо, що в степу їх розстріляли.

У  цей час у Калиновій відбувалися арешти, обшуки. Гестапівці арештували Максима Чорного, голову Калинівського відділку підпілля.

Пройшли обшуки і в хаті Довгополих, там було влаштовано засідку. В хаті розмістилися начальник поліції Гнилицький, його заступник Микола Сосновик, старший поліцай Купріян Мерефіянський, Андрій Пацьора, Іван Синицький.

Загроза розгрому борівської підпільної групи з’явилася саме з появою в Боровій карального загону Юхима Решетняка. Ще до його появи Іван Гнилицький, який вислужувався перед окупантами, схопив Тихона   Ле-мішку і Миколу Кальченка, яких після жорстоких катувань фашисти розстріляли; організував засідку й відправив у гестапо підпільниць Довгополих.

Між Курським та Гнилицьким сталася сутичка, під час якої Гнилицький звинуватив того у розстрілі його сім’ї та брата Грицька Гнилицького, коли брати, отримавши на початку війни повістки, не пішли до воєнкомата, а втекли в ліс і всіляко перешкоджали діяльності підпільників.

Курський розумів, що його становище по відношенню до нього Решетняка та Гнилицького складне, та тікати було нікуди.

Наступного дня до райуправи підкотив грузовик. Чотири жандарми на чолі з Решетняком зайшли у приміщення, наставили автомати. Курському скрутили руки, жорстоко побили, відвезли в жандармерію.

23 вересня о дев’ятій ранку до Максима Виноградського зайшов поліцай Михайло Чашка. Борівчани знали його як доброго ледаря. Від армії він ухилився, а коли почалась війна, сховався. Потім перейшов до фашистів і став прислужувати  німцям.

До Виноградського Чашка прийшов, щоб доправити його до жандармерії. Прибувши до поліцейського каземату, Виноградський зрозумів, що це провал. Там вже сиділи підпільники: Денис Шульга, Микита Немилостивий, Михайло Денисенко, Данило Забийворота. Старих комуністів допитували Решетняк, Гнилицький і кілька гітлерівців.

Решетняк не міг простити колишнім однопартійцям свого звільнення та виключення з партії. Поліцаїв цікавило, скільки ще на волі залишилось підпільників, однак всі мовчали. Свиснув нагай, на обличчі Виноградського від скроні до підборіддя лягла синя кривава попруга.

Допит продовжив Микола Сосновик. Він схопив старого за комір, потяг у коридор. Кати вимагали показати, де закопана зброя. Виноградський мовчав. Сосновик схопив стільця, скажено вдарив ним Виноградського по голові. Старий шахтар строго подивився на ката і впав під стіну, мов підрубане дерево.

Наступного дня фашисти схопили Михайла Кухаря і декількох колгоспників. Арештованих допитували, жорстоко били. Потім їх позв’язували дротом по два чоловіки, покидали в грузовик, повезли за залізничний переїзд у ліс. Тих, хто тримався на ногах, примусили викопати рів.

Спочатку розстрілювали тих, хто могли стояти. Змучених і знесилених катуваннями людей, які вже не могли триматися на ногах, клали над ровом, розстрілювали в упор й чобітьми спихали в могилу.

Гороховатські партизанки Варвара та Уляна Довгополі знаходились вже в поліції в Ізюмі, їх постійно допитували та били, випитуючи, хто бував у них вдома з партизанів та кого вони знають з підпільників. Жінки мовчали.

Після наступного дня, вранці, автоматники вели їх по вулиці Свердлова міста Ізюм з дощечками на грудях, де кривавими літерами був зроблений напис: «Партизанка». Попереду і позаду йшли солдати з вівчарками. По боках – два автоматники. Уляна і Варвара Довгополі йшли у свою останню путь. Спокійно, з гордо піднятими головами.

Акімов, Короткий і Лиманський продовжували роботу по дестабілізації току, куди окупанти звезли багато хліба для обмолоту.

За Лиманським вже вели сліжку поліцаї. Прийшовши, перед зустріччю з Погребняком, додому, Лиманський заснув. Прокинувшись від моторошного сну, він побачив поряд поліцая Михайла Чашку, який тримав гвинтівку та промовив: «Ти арештований».

Лиманський повільно підвівся і раптом зі страшною силою вдарив поліцая в щелепу. Той відлетів до порога. Лиманський кинувся у сіни за гвинтівкою, що вилетіла  з рук Чашки. Але з-за дверей в груди йому вперлись два чорни ствола. З подвір’я прибіг ще один поліцай.

Данила Лиманського привезли в жандармерію, де довго і жорстоко катували. Змученого повезли в ліс за залізничний переїзд, де були розстріляні борівські підпільники. Ще живого, з переламаними кістками рук і ніг, його кинули в яму й засипали землею.

Наприкінці жовтня 1942 року група борівчан, більшість яких свого часу була залишена райкомом у підпіллі, а потім виконувала спеціальне завдання по евакуації техніки з прифронтової зони й потрапила до Енгельса, за-кінчила курси по оволодінню методами підпільної боротьби і виїхала до Москви.

До складу групи увійшли 12 чоловік: директор радгоспу «20-річчя Жовтня» П. Журавльов, завідуючий райземвідділом Є. Толмах, головний бухгалтер радгоспу     Г. Олійник, завідуючий райфінвідділом С. Запорожець, завідуючий райощадкасою М. Зозуля, секретар райвиконкому І. Гнойовий, голова сільради села Вища Солона Д. Колесник, міліціонери відділу поліції Ф. Архипенко, І. Молчанов, Г. Соколов, два радисти, уродженці Ростовської області, що пройшли підготовку на спе-ціальних курсах, К. Ковальчук і В. Козюберда.

П. Журавльова було затверджено секретарем підпільного Борівського райкому партії і партогом ЦК з правом приймати в партію достойних людей. Командиром партизанської групи підпілля призначили Є. Толмаха.

З Москви група літаком прибула до Балашова, а звідти літаком їх доправили в глухий степ між Боровою і радгоспом «20-річчя Жовтня».

Після приземлення зібралися не всі. Зробили перекличку. Не було двох: міліціонера Федора Архипенка і радистки Клавдії Ковальчук. Голосно гукати не можна. Кинулись шукати. Нарешті знайшли… труп Архипенка. Порвався парашут. Радистку теж знайшли. Дівчина зламала ногу.

Федора Архипенка поховали. Клаву перенесли до скирти, сховали в снопах. Через нічний холод, дівчині підшукали у сусідньому селі Шийківці «квартиру» в Таїсії Шевцової, яка жила тоді удвох із сином на краю села.

Через тиждень Клавдія почала виходити на вулицю, спираючись на рогач. Після чого приїхав поліцай Олексій Гомон і відвіз дівчину в Борову.

В поліції Клавдії проводили допити, питали, де їх посадили в літак, як зламала ногу, чому опинилась під Шийківкою… Дівчина мовчала.

Після допитів до неї пустили лікаря. Сусанна Головіна – жінка середнього зросту, кругловида, з добрими, світлими очима, місцевий лікар. Вона не була пов’язана з підпільниками, просто виконувала свої обов’язки лікаря, чим і увійшла в довіру до фашистів.

Від Головіної начальник жандармерії чекав висновку стосовно перелому ноги Ковальчук  та відповіді на питання: від чого перелом?! Фашисти знали про висадку парашутистів і що дівчина є  радисткою. Почувши це, Головіна жодним словом та емоцією цього не видала. Потім дівчину наказали доставити в гестапо.

З Сусанною Головіною підпільники зв’язалися через Мотрю Лисиченко,   просили її повідомити інформацію про штаб німців. Головіна дала згоду, однак  їй потрібен був час.

Тим часом фашисти затівали відправку молоді в Німеччину. Вранці наступного дня на вулицях Борової рясніли застережливі написи: «Вхід заборонено, тиф». Такі таблички з’явились на шляхах в різні села району. Відправку 500 молодих робітників до Німеччини відмінили.

Партизани рили землянки і ночами робили наскоки на села, знищували німців і поліцаїв, здобували зброю.

В льосі, під хатою комбайнера Семена Сала та його дружини Мотрі Невінчаної розмістився штаб підпільного райкому партії, там встановили радіоприймач, щоб отримувати з Москви повідомлення Радянського          Інформбюро і розповсюджувати серед населення.

Щоранку зі старої хати на околиці селища виходило три молодих жінки: Мотря Невінчана, Ніла Гармаш і Ганна Литвиненко. Вони виходили по одній ще затемна і розходились різними шляхами, в близькі й далекі села, роздавали листівки людям, розкидали їх попід скиртами, розклеювали в селах.

У цей час фашисти розстріляли борівських підпільників. Важливо було дізнатися, хто їх видав. В розвідку в Борову відправили міліціонерів Гришка Соколова та Івана Молчанова.

Вночі вони прийшли у Борову. Зупинились на околиці. На дворі холодало і Молчанов запропонував переночувати у брата, який був поліцаєм. Соколов спочатку засумнівався, однак згодився.

Вранці вони посхоплювались від галасу. Серед хати стояв начальник поліції Гнилицький, а біля дверей похмурі Микола Кушин і Микола Сосновик.

Гнилицький запропонував партизанам-міліціонерам допомагати поліцаям, або іти на вірну смерть. Випивши горілки за столом, Соколов і Молчанов почали розповідати.

Після довгої розмови Гнилицький повів Соколова і Молчанова в лікарню, де лежала їхня  соратниця.Поліцай влаштував Клаві Ковальчук та міліціонерам очну ставку. Дівчина нічого не відповідала, вона розуміла: це кінець.

 Молчанов повернувся у штаб підпільників і повідомив, що Соколова схопили поліцаї, а йому вдалося втекти. В степу раптом з’явився Соколов. Обірваний, з синцями під очима. Сказав, що підкупив поліцая, який охороняв його, і втік. Соколову повірили.

Клаву Ковальчук привезли в Ізюм. На допиту посадили її на стілець. Жандарм звернувся до дівчини – вона мовчала. Фашист підвівся, поволі підійшов, розмахнувся кулаком і вдарив Клаву по голові. Дівчина впала разом зі стільцем. До кімнати зайшли солдати, відлили її водою і посадили на стілець. Знов те саме – били, одливали водою і знову били.

Потім її доставили в гестапо на вулицю Свердлова, де вона проживала страшні миті свого життя, проходячи через тяжкі страждання. Гестапівці плоскогубцями відривали їй нігті.

Клаву знову привезли в Борову. Змучену, на носилках принесли до сараю, кинули на сніг. Фашисти хотіли, щоб вона розпізнала труп Короткого. Дівчина мовчала. Солдати підхопили носилки, вкинули в машину. І грузовик знову помчав її на Ізюм.

За далеким темніючим лісом заходило сонце. Вогнем палав над обрієм великий рожевий диск. Клава почула, як над головою щось глухо прогуркотіло й стихло. Цей звук  був для неї вже ні страшним, ні болючим. Він був зайвим…

Земля вже вкрилася снігом. Все міцнішими ставали морози. Підпілля продовжувало працювати, проводячи агітаційну роботу. Головним писарем був Семен Сало. Однак, підпільникам терміново потрібна була друкарська машинка, яка була лише в райуправі в Боровій. Справу доручили Артему Короткому.

Короткий прийшов у Борову наступної ночі. На околиці він побачив патруль. Поліцаї його помітили і почали погоню. Пролунали постріли. Він побіг до будинку Михайла Ковзала та заховатися не вийшло, поліцаї наздоганяли. Вони кинулися за ним, не помітивши, що він був в хаті.

Короткий добіг до стайні, осідлав коня й помчав у напрямку радгоспу. Поліцаї запрягли коней в сани, кинулись навздогін. Він помітив переслідувачів уже, як під’їхав до хати Семена Сала.

Підпільники вилізли на горище, продерли дах. Поліцаї оточили будинок Семена Сала.

І тут сталося несподіване. Артем Короткий, який не поліз з Акімовим і Журавльовим на горище, раптом вийшов на подвір’я і рушив на поліцаїв. З горища полетіли гранати, тишу розірвали автоматні черги. Поліцаї цього не очікували і почали відходити. Короткий упав: куля влучила йому в голову.

Труп Короткого привезли в Борову, поклали на подвір’ї жандармерії. На стовпі в центрі селища фашисти приліпили наказ фельд-коменданта: Миколі Кушину видано премію за вбивство партизана Короткого.

Стояла глибока ніч, коли над степом зметнулася величезна вогненна заграва.

Довідавшись від Молчанова і Соколова про конспіративні квартири в Євдокії Надвірної і Оксани Беценко в Дружелюбівці та Андріївці, велика група фашистів розділилася навпіл і попрямувала туди.

Марко Зозуля того ж дня збирався  до загону Толмаха. Та він не встиг навіть вийти з двору, як поліцаї зв’язали йому руки, ноги й кинули у сани. Потім вдерлися до хати, схопили Євдокію і Мотю Яценко, вивели на вулицю, прив’язали їх до саней і погнали коней. Побачивши на дорозі кривавий слід, зупинили коней, відв’язали закривавлених жінок і, відтягнувши з дороги, розстріляли їх.

Марка Зозулю поліцаї привезли в Андріївку і в центрі села повісили.

У селі Червоний Став схопили Оксану Беценко. Довго її допитували, катували, потім за селом розстріляли.

Толмах з людьми залишався в лісі. Падав густий, лапатий сніг. Насувалася довга зимова ніч. Толмах розподілив чергування на ніч. Вночі дійшла черга Молчанова. Він встав, взяв автомат, вийшов з землянки. Тихо розбудив Соколова. Молчанов запитав Соколова про гранати, на що той відповів, що ще з вечора їх поклав в кишеню...   Молчанов зупинив його: «Стій. Я полізу туди… з автомату спочатку…»

Вранці від подвір’я поліції рушило шестеро парокінних саней з німцями і поліцаями. Всі вони під’їхали до напівзруйнованої землянки в Комарівському лісі. Відкидали землю, оглянули трупи. Молчанов і Соколов не збрехали -  Євстрат Толмах, Денис Колесник, Гордій Олійник і Серафим Запорожець лежали в ямі, яку викопали колись власними руками.

Свого родича Івана Молчанова Гнилицький розхвалював, а про Соколова не сказав нічого похвального. Соколова відвели в поліцію. Живим його більше ніхто не бачив. Лише після визволення Борової був знайдений його труп.

Молчанова німці довго возили по селах, намагаючись з його допомогою виловити всіх підпільників.

Потім перекинули його в Ізюм в міську в’язницю як провокатора, щоб «розвантажити» її. У Боровій жила його дружина. Вона регулярно ходила в крамницю, одержувала поліцейський пайок.

Михайла Ковзала арештували вранці після тієї ночі, як у нього побував Короткий. Фашисти схопили й повезли в жандармерію і його сина Миколу. Чотири дні його допитували, били. Потім відпустили. На шостий день прийшов додому батько. Нічого не дізнавшись, німці відпустили і його.

Через декілька днів, близько одинадцятої години, до хати вдерлись поліцаї на чолі з Миколою Кушином. Ковзала скрутили й потягли до дверей.

Вранці донька Галина побігла в поліцію до батька, але поліцай сказав їй, що його повезли на Ізюм. В Боровій всі знали: якщо в поліції сказали «повезли на Ізюм» – значить розстріляли.

Почались арешти на всій території радгоспу «20-річчя Жовтня» і в сусідніх селах. Серед арештованих були підпільники Йосип Левун, Петро Погребняк, Микола Галкін, Дмитро Бондар, Тимофій Липар, Євдокія Козинська, Яків Хамло, Наталка Дроздова, Василь Рокитянський.

Після допитів Рокитянського кинули в камеру, де підпільники почали перев’язувати йому рани і побачили, що йому відрізали язика. Липаря і Хамла  згодом відпустили.

Поліцаї гасали по Вищій Солоній та інших селах, робили обшуки, чинили погроми. Арештували солонянського підпільника Федора Довженка та Митрофана Кириченка. В селі орудував вищесолонянський поліцай Степан Радченко.

Після допитів та знущань Кириченка відпустили, а Довженка забили майже до смерті. В сосновому бору його розстріляли. На допитах був присутнім Молчанов, який вже не приховував своєї причетності до викриття підпільників.

За кілька днів звірячих катувань фашисти перетворили живих людей на страшні, скривавлені мумії.

Йосипа Левуна закували в залізо по руках і ногах, довго і жорстоко били.

По-звірячому розправились з чоботарем Миколою Галкіним. Вони довго знущалися над ним, кастрували, а потім закатували на смерть.

Євдокію Козинську, молоду доярку, після тривалих допитів привезли  на узлісся соснового бору. Німець витяг ножа, підніс до очей і шарпонув по обличчю, счесав скроню з щокою, до кістки. Її схопили, потягли через дорогу, прив’язали косами до дерева, відкрили стрілянину по ній.

Схопили фашисти й Тимофія Липаря і Якова Хамла. Тимофій від народження був клишоногий. Щоб завдати страшного болю, кати повивертали йому ступні. Потім відрізали вуха, вирізали на грудях зірку. Хамлові після звірячих побоїв багнетом прокололи обличчя… обидва підпільники загинули в тяжких муках.

Мотрю Невінчану, після допиту й катувань у Чернещині, відпустили, сподіваючись схопити на її квартирі інших підпільників. Та не встигли розправитися з нею, бо довелося тікати їм від наших військ. Врятували радянські воїни й життя підпільниці А. Щиковської.

Таким чином, з радгоспівської і дружелюбівської груп борівського підпілля загинули Петро Погребняк, Семен  Сало, Йосип  Левун, Микола Галкін, Дмитро Бондар, Євдокія Козинська, Василь Рокитянський, Яків Хамло, Тимофій Липар, Данило Лиманський, Наталка Дроздова, Євдокія Надвірна, Оксана Беценко, Мотря Яценко…

Готуючись до втечі, фашисти «розвантажили» ізюмську тюрму. Сотні людей були розстріляні й відправлені до концтаборів. Замітаючи сліди своїх злочинів, гітлерівці розстріляли і зрадника Івана Молчанова.

Вранці 1 лютого 1943 року серед окупантів та їхніх прислужників здійнявся переполох: до Борової прорвалась радянська розвідка. По Осколу йшла гуркотнява – радянська авіація бомбардувала переправи і скупчення відступаючих німецьких військ.

Банди поліцаїв порозбігалися, ще раніше зник Юхим Решетняк. Втекли з окупантами поліцаї Панасенко,  Дзюба,  Штанько, Білокопитий… Радянська розвідка захопила поліцаїв Сосновика, Чашку та інших.

На другий день після визволення Борівщини від фашистських загарбників у районний центр прийшли Журавльов, Акімов та інші підпільники. Відновили діяльність райком партії і райвиконком. Почалися відбудовчі роботи – ремонтували залізницю, містки, шляхи. Розгорнулася підготовка до весняної сівби.

 Післяслово. Події, описані в книзі О.Т. Довбні «Заграва над Боровою» (1968 р.), є спогадами тодішніх підпільників, яким вдалося вижити, а також є розповідями дітей та рідних загиблих партизанів.

Нині це майже вікова історія, яку важко сприймати, оскільки ці події відбувалися в наших краях. Вони були реальними. Для когось ці події будуть не зовсім «зручними», для когось -  гіркою пам’яттю. Однак ми живемо у інший час і відповідати за вчинки минулого не в змозі. Єдиним вірним шляхом зараз є увібрання уроків тодішньої історії заради мирного життя сьогодні.

Анатолій ПЕЧЕНИЙ. Юрій ЛЯПКА.

 

 

 


Останні новини

Vindict - Завантаження...

Завантаження...

Ще новини