25 червня лейтенант Іван Циганков постукав у двері однієї з хатин у с. Промінь, що неподалік Гороховатки. Зайшов. Йому дали напитися води і запросили до столу. Господиня пекла коржі. Він подякував і відмовився, бо його на подвір’ї чекали червоноармійці з кіньми. З вулиці почувся гуркіт моторів, німецькі танкетки заповнили сільську вулицю.
Циганков вискочив із хати й побіг у садок, а потім – на город. На подвір’я Глухачових, де щойно був Іван, зайшли німці. Вороги помітили його й почали стріляти. Циганков почав відстрілюватися й убив німецького офіцера. На постріли збіглося чимало німецьких солдатів. Розпочалася запекла боротьба.
Іван Циганков заліг у бур’янах біля городу Глухачових і відстрілювався. Бій тривав з обіду до вечора. Здаватися лейтенант не збирався. Увечері все стихло, німці покинули село. Глухачови та їхні сусіди вийшли зі схованок і почали шукати наших воїнів. Доля червоноармійців, які прийшли в село з Циганковим, невідома. Івана знайшли нагорі, його тіло було пробито кулями.
Лейтенанта поховали в садку, пізніше на пустирі в бур’янах Галя Глухачова знайшла його планшет. Там були листи додому, фотографія і прощальна записка. Дівчина загорнула планшет у тканину і закопала в садку. За допомогу червоноармійцям німці спалили хату Глухачових. Після звільнення села Галя відкопала планшет і віддала в штаб 106-ї стрілецької бригади.
Записка лейтенанта Циганкова зберігається в Чечено-Інгушському краєзнавчому музеї, а її копія – в шкільному історико-краєзнавчому музеї Гороховатської ЗОШ І-ІІІ ст.
«Передаю привіт усім рідним. Пишу швидко. До побачення, тату й мамо, а також уся сім’я. Я загинув чесно за Батьківщину, живим у руки німцям не здався. Застрелив себе сам. Цілую міцно всіх. До побачення назавжди. Загинув 25 червня 1942 року.» Це були останні слова Івана Циганкова, який до останнього подиху боровся за те, щоб звільнити від ворога Батьківщину.
Учні Гороховатської ЗОШ на місці, де загинув лейтенант, встановили пам’ятний знак – уламок граніту з надписом «25.VІ.1942 р. Місце загибелі л-та Циганкова І.А. (1913 – 1942)».
Довгий час школярі листувалися з дружиною лейтенанта – Ольгою Циганковою-Кримовою. Вона подарувала для музею фотографії відважного воїна.
Зустрічалися учні зі свідком тих подій – Галиною Фартушною (Глухачовою). Жінка розповіла школярам про війну і про героїчну смерть Івана Циганкова.
Це розповідь лише про одного героя, який загинув хороброю смертю, захищаючи від ворога наш рідний край. А скільки їх таких відважних і мужніх воїнів полягло в битві за визволення Борівщину!
Вранці 8 липня у Борову вступили румунські війська. За румунами посунули італійці, за італійцями – німці. Увечері окупована була вся територія Борівщини. Окупація тривала до кінця січня 1943-го року.
2 лютого о 23-й годині за наказом командуючого 6-ї армії 106-а окрема стрілецька бригада виступила в напрямку Борової, щоб вийти на Гороховатку.
Першим рухався 2-й стрілецький батальйон. О 17-й годині дійшли до села і вступили в бій із двома ротами противника, що рухався напрямком Підвисоке – Бугаївка. Кулеметний і мінометний взводи знищили 97 ворожих солдат, 7 узяли в полон. Захопили 7 гармат, 2 міномети, 8 автоматів, але батальйон втратив двох червоноармійців, а п’ятьох було поранено.
1-й стрілецький батальйон пройшов селом в напрямку на Бригадирівку. Цим напрямком пройшов і 3-й стрілецький батальйон, а 2-й залишився в селі. В цей час німці сходилися до села і пробивалися до дороги Ізюм - Харків.
Ходом операції під Ізюмом керував штаб, який був розміщений у Гороховатці. Управління прибуло після того, як 3-й батальйон вдруге вибив противника із території села. Під командний пункт вибрали будинок недалеко від мосту через річку Оскіл, обабіч якого стояли нерухомі танки. Провели зв’язок, організували охорону. Бійців розквартирували серед місцевого населення. Гороховатці радо зустрічали воїнів, ділилися всім, чим могли.
4 лютого жителі Гороховатки помітили, що на іншій стороні села з’явилися ворожі солдати. Начальник штабу В.З. Бісярін і заступник начальника оперативної частини оглянули село, що розкинулося перед ними.
Воно було незвичної форми. Таким його робили річка Оскіл і яри. Прямо до Оскола сходив крутий спуск. На яр насідали 4 пагорби. На дальньому виднівся стіг жовтої соломи і хатинки селян. Інші будиночки були розкидані хаотично. Німців бачили біля стогу. Командир послав туди саперів для перевірки місцевості. Вони пішли через колгоспний двір. Там – нікого. Але біля дороги побачили людей у маскхалатах, що махали їм руками. Сапери подумали, що то наші автоматники і пішли до них. Попереду йшли два бійці і командир Болинський. Коли залишилося метрів 50, він побачив, що це ворог і крикнув: «Руки вгору!». Німці у відповідь відкрили кулеметний вогонь. Болинський і два бійці загинули. Лишилось ще п’ять солдат, які спустилися вниз до групи Родіонова. Стало зрозуміло, що в хатинках за пагорбом приблизно дві роти ворожих солдат. Родіонов попросив допомоги.
На пагорбі з’явилися німецькі автоматники й обстріляли залеглих саперів і комендантський взвод. У групі Родіонова був ручний кулемет, два автомати й гвинтівка. Вирішили з хати зробити ДЗОТ і обстрілювати звідти німців. Встановили кулемет на стіл, вибили вікна. З пагорбу спускалося чоловік 30 у маскхалатах. Коли переконалися, що це німці, дали чергу з кулемета. Першу атаку німців було відбито: впало чоловік 20.
Німці вдруге пішли в атаку, тепер наступало близько 50 автоматників. Кулемет поставили в інше місце. Родіонов наказав відкрити вогонь. Німці втратили 15 чоловік і відкотилися.
Бісярін прислав ще 20 автоматників. Родіонов розставив людей, і третя атака німців захлинулася під зливою вогню автоматників.
Вранці 6-го лютого через село проїжджав заступник командуючого армією генерал-майор Фірсов із артилерією. Він залишив у селі дві гармати 45-го калібру і послав німцям ультиматум: «Підрозділи Червоної Армії оволоділи Ізюмом. Опір безглуздий. Пропоную здатися. Тим, хто здається в полон, вийти в центр Гороховатки до 16 години і скласти зброю. Життя гарантується.» Довго вирішували, кого послати до ворога. З того краю села прийшли дві дівчини, вони погодилися віднести послання.
Від німців не було жодної звістки. О 16 годині почали бити німецькі міномети.
Артилеристи визначили точки розміщення німців і дали залп. Потім ще дали залп, потім іще, іще. Ніч про-йшла спокійно. Під час ранкового огляду села радянські солдати переконалися, що німці відійшли.
2-й батальйон залишив село і взяв напрямок в місто Ізюм.
Остаточно Борівський район було звільнено від німецько-фашистських загарбників 10 лютого 1943-го року.
Під час бою за село Гороховатка було вбито 3 радянських офіцерів, 11 солдатів. Сорок чоловік було поранено, з них четверо померли від ран.
Тетяна НЕБУВАЙЛО.
Керівник історико-краєзнавчого музею Гороховатської ЗОШ І-ІІІ ст.
